ше і більше примножувало ся утїкачами з Росиї і поданю помочи закавказким християнам не противило ся вже більш нїчого, як одні гори; племя найвойовниче котрих лацарска Кабарда признавала ще за цариці Анни власть московску.
Війна з Туреччиною подала Катеринї II нагоду, попробувати щастя і оно удало ся. Тотлєбен пересадив в р. 1770. гори, побив Турків і заняв Кутаіс, столицю Імеретиї. За єго плечима розбили Москалї повставших Кабардинцїв і дорога (на Даріял) в Грузию відкрилась і обезпечила ся, а договір кучук-кайнарский освободив Імеретів і Ґурійцїв спід турецкої власти.
Однак ся свобода не була певною, бо Турки задержали все побереже Чорного моря, почавши з города Поті аж по Анапу — де їм Французи поставили кріпость, а сусїдна Тамань і Крим лризнавали ще власть падишаха. Воля, Росиєю за Кавказом освободжених, висїла — як то кажуть — на волоску, бо як Черкеси так і Абхази придержували ся цїпко одновірних з ними Турків; а висвободжені магометане Ґурійцї не були безпечними союзниками Москви.
Про те відала Росия і почала під Кавказом сквапно орґанїзувати ся — дарма, що за иншими дїлами Кавказ у неї занимав в полїтиці послїдне місце.
І так в р. 1776. продовжаєсь і скріпляє ся замочками воєнна лїнїя терска — рештки ногайскої орди приборкує Суворів і переселяє
