Перша ступінь
пасічництва. Не відомо як людина довідалася про мед і коли. Посмакувавши його, вона почала полювати за бджолами. Спершу училась вишукувати бджоляні гнізда, видирати мед, а не дбала за тим, щоб забезпечити для себе їх працю.
Протягом віків засоби добування меду та воску мінялися. Чим культурніша була людина, тим краще використовувала бджоли й не на шкоду їм. Малокультурна людина не вміла забезпечити за собою бджоляної праці й нищила бджоли.
Пасічництво
давно знане.Єврейська енциклопедія Брокгавза і Єфрона подає, що мед був відомий коло 4000 років тому. Палістина славилася медом. Агада (талмудичеська література) вихваляє коштовну якість меду. Старо-єврейське слово „двош“ означує мед, хоч де-які вчені надають цю назву сиропу з винних ягід, що в Сирії зветься dips.
Афіняни вивозили бджоли на гору Гамет, щоб збільшити збір смачного й пахучого меду. Тоді були вже й вулики. Була пасічницька література. Демокріт багато збірав грошей від продажу пасічницьких творів.
Пліній — відомий римський природознавець (жив 23–79 після Р. Хр. і написав коштовну річ „Historia Naturàlis“), згадує про віск і хвалить білий віск, бо греки, фінікіяни й римляни вміли його вже тоді білити. Грецький врач і ботаник Діоскорід у першому столітті після Р. Хр. подав, як із воску робити тоненькі листи для штучних квіток. З воску робили свічки (свічка — ceveus).
В добу поганства й згодом христіянства багато воску йшло на релігійні потреби. Воском навощували дощечки, по яких потім писали. Таке письмо було в старовину Й тяглося аж до середніх віків.
Єгиптяни з воску робили собі богів. У Греції з воску ліпили ляльки, а в VI–VII столітті це було вже мистецтво.
Мед же не тільки був добрим наїдком, а з нього готували ще питво. Того часу це була єдина цукрова річовина.
