Неначе гори, поросли
На нашій, синочку, земли.
Я жив на хуторі…
|
|
З табун я коней до обозу,
Гармату, гаківниць два вози,
Пшона, пшениці, що придбав;
Я всю мізерію оддав
Моїй Україні — небозі
І трьох синів своїх…
Нехай,
Нехай хоть часточка убога
За мене піде, за наш край,
За церков божую, за люде,
А я молитись в хаті буду.
Бо вже не здужав, сину, встать,
Руки на ворога піднять…“
А як тепер у нас? В країні мук і горя, де люті наїздники катують весь народ, де нема ні шматка своєї землі без чужої влади й чужої тюрми. Чи багато ви бачите дарів жінок тих, ще збогатилися на розтрачуванім майні української держави? А за те — чиж не знаєте „ображених“ корупціонерів і свояків тих, яким уже довше не дали красти й пропускати публичного добра? Або чи не знаєте ви „джентельменів“, навіть зовсім чужих корупціонерам, які пробують „ратувати“ їх „честь“…
