Селяни, зрідка молоді, схиливши до землі голови, біжать по грязі, не сідаючи на воза, поруч із кіньми — така важка дорога.
— Сідай, бо далеко бігти! — глузує на возі сержант, задоволений, що він, нарешті, таки осідлав собі цього дядька в далеку дорогу…
До нас підбігає схвильований старшина польської армії:
— Я маю їхати, коня забито…
Але мій сержант на цей раз не забув, видно, наказу свого начальника:
— Проше, пана-капітана, але хлоп з наказу графа має підвозити кулеметні стрічки до більшовицьких позицій!..
Офіцер побіг до двохколок червоного хреста: вони спішно підвозять, перекладаючи на селянські вози, поранених; кіннота гусарів у галоп виїхала пашнею на праве крило; вже сутеніє, я боюся, що польська армія зрушить під натиском раніше, аніж я зможу виїхати на гору, де є надія проскочити до Зелено-Гаївки!
— Грузи! — підбадьорює мене наказом сержант, показуючи рукою на ящики з кулеметними стрічками; під вербами стоїть недобита сотня салдатів: „зрадники, що покинули праве крило“ — пояснює лаючись сержант; а „зрадники“ стоять під вербами, слідкуючи очима, як поспішно тікають сер-
