— Ящики з набоями додолу! Хай попробує тепер сержант…
Я на хвилину закам'янів: кавалерист надвоє розколов голову якогось сержанта, його кінь крутнувся на окопі, мов дзиґа — він спіткнувся на німий кулемет, де сидів салдат, що вигукнув божевільно перед боєм слово „смерть!“ та:
— Я бідний! Не рубай… — підняв він праву руку над головою.
— Не пан?! — Кавалерист дзвінко вилаявся, але закривавлена смужка стали в його руці ударила з розмаху кулеметну цівку, а польський салдат удруге вигукнув з жахом:
— Я — бідний!
— Трудно, братан, руку сдержать, — якось не по-військовому сказав кавалерист, хитнувшись на сідлі, і впав навзнак на землю.
З долини, займаючи праве крило польської армії, пішли в атаку гайдамацькі курені; польська піхота збігала в долину, мов каламутна вода…
Так, більшовицькі полки робили останній наступ, і тачанки з кулеметами вже забігали, скригаючи немазаними колесами, в саме серце польської армії — зону польового штабу.
— Ні, не привезу я лікаря до матери… Смерть, — кажу я вголос ці слова, а Зелено-Гаївська лікарня горить у цей час так тихо та ясно.
