На місці польського штабу лежать, невідомо — мертві, чи поранені, салдати, розламана кухня та солома з сіном, шо розтрусили возами селяни.
Я зовсім спинив коня; граф застогнав, плюнувши лайку в обличчя пораненого салдата, що лежав без пам'яти цілу дорогу; один із кавалеристів вихопився конем за вербу: вони були здивовані, що штаб та червоний хрест зникли невідомо куди.
— Що сталося? — кричить, спиняючи коня за два кроки од воза, переляканий кавалерист.
— Нічого! — відповідаю, та стріляю з револьвера поспіль три рази, а він звисає в стременах коня та біжить з ним мертвий, попустивши до колін уздечку, в степ; я хватаю з-під голови графа рушницю — він дивиться на цю сцену широкими, червоними з люти очима — та мені не до графа тепер: з-поза дуплинастих верб, що згорбилися од старости, вартуючи село, скакає на постріли кавалерист — у мене трусяться руки, я не знаю, чи є хоч одна куля в рушниці графа, але затвор подає в цівку — стріляю тоді просто в малинову стрічку, що вплетено в гриву цього викоханого коня, бо кавалерист приліг, тримаючи в руці револьвера, до кінської шиї.
Я на цей раз не влучив; тільки кавалерист, піймавши на вітрі переможний крик кавалерії, повернув коня до бору: лопнули за мною два постріли з револьвера, і вівса заткали вершника у зелену далечінь степу.
