бачий — прийдеться грабить. День іде і смерти ждеш: товаришів у вас багато?
…— Ех, Корнію! Наливаються… Стій, скажений, не рви!
Я бачив на тонких поділках Уляни гарно вишиту „жидівку“, на пазусі — кленове листя, і все кругом було п'яне, а червона хустка зайнялася й горіла степом од краю до краю!
— Улясю… Тепер мені нічого не страшно!
— Мила Улясю…
Шептали колоски, а вона соромливо підсмикала хвартух, кидала мені морелі і боязко, з тихою журбою, нагадувала: „піду до матери, це-ж він поїхав до волости заложником, а то-ж нікуди не пускає“…
Барю Уляну й у двадцятий раз, а може в-останнє запитую кленове листя:
— І досі любиш?
Льон заморгав:
— Ой, безстиднику, хоч-би не питав! Любиш? — перекривила й додала: — проковтни морелю, а потім попрощаємось, — тихо поцілувала, рвонула льону горстку й очі були сині, сині — мов льон, а хустка гасла.
— Прощай, Корнію!
Далі по-старому повела бровою, моргнула й засміялась:
— Наливаються жита… Більш не треба, про-
