Вороними кіньми спинилося коло Гординої могили літо.
Тоді, спотикаючися стернею, побігли мої дитячі літа і разом із Гордин-горою заспівали у степу якусь дику мелодію… Знаю: я слухав цю дику пісню в економії, коло машини, де тягав із Матвієм Киянчуком солому.
— Малко, не підгадь! Барабан забивається…
У нас із Матвієм барабан ніколи не забивався соломою; наші коні ходили справно, вибивали на току ямки, иноді спотикались, і день, затрушений половою з пилом, стомлено падав аж у Дзюбиних тородах… Я стояв у розломлених лініях сонця і слухав: дівчата заводили степової, довго її чарували голосами і пускали слідом за сонцем у криничні джерела Гординої могили.
Тоді пахли степом мої дитячі літа і вже не спотикались коло коней, а бігли обніжками, як сонячне сіре зайченя.
Матвій витрушував із своєї торби кришки