Хіба ми дураки, Корнію, лізти, як хтось буде вештатися на городі? Ніколи! Та що там довго говорить, — на місці видніше буде…
Видніше… Я роздер тоді колошу і згубив торбу аж на перелазі; за нами, вилискуючи попелястою шерстю, біг Дзюбин Скобельов, давив лапчастими ногами кущі картоплі, — а десь у сонячниках шуміло Дзюбине:
— Гуж-жю-ю, Скобель… бери, бер! — Матвій дав йому під лісом паколинь, і собака, скакаючи на трьох ногах, поплигав назад… Але які-то смачні були гірки!
По дорозі, коли я оглянув свої штани і рішив, що більше рвонулося по шиттю, як по цілому, Матвій сказав:
— У такого можна вкрасти — крадь, йому з пельки пре, а твої замулило, бо в його земля як дим — от що!
О, у Дзюби справді була земля не наших мель: рівна з краю в край та сита.
— А в тебе хіба земля? — сміючись питав Матвій і сам-же одказував:
— Вийдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому, хоч одрубуй — отака твоя, Корнію, земля: з торбою змалку…
У мене так запеклося серце, що здавалось, ніби капає на землю з його кров… Знаю:
— 2 Комуністична дивізія одступала миленими
