Хай простять мені смугляві берези!..
Вони в селі Чорному стоять над ставом, мов соромливі дівчата, що вийшли купатись, роздяглися і спустили до колін свої білі сорочки; їх ноги миє зелена вода ставу, стан обіймають сосни, а кучеряве гілля цілують вечорами зорі, ранками — сонце; тоді берези ще більше соромляться, закривають засмаженими руками-гіллям краєчки своїх очей, і от-от пирснуть зо сміху, — але на їх суворо дивиться дуб, гладить вітрами лисину осокір, сумно хитає головою стара верба, і поговір шумить борами…
Соромом горять тоді берези: немає де сховатись, присісти; стоять розперезані, а сонце січе над ними червоний оксамит…
— Благодать божа…
Це отець Василь; він шаткує, як кажуть селяни, з кошиком у руках додому.
У сосновому бору заховалась, наче в піжмурки, сліпа церковця села Чорного, підтикалась нехворощщю селянських городів і підморгує престоль-
