Студентка почервоніла, очі долу спустила, косо глянувши за стіл, де мовчки, насуплений сидів Швачка, і — не співала.
— Роде мій, дорогий! Свахо! — гукала Мар'янина мати до Кушнірихи: — били комуну, й вона била — не згадуймо; а не треба святого вечора бучу якусь здіймати!..
— Я, свахо, не здіймаю бучі, я прошу онуку вашу, хай мені Вкраїни заспіває… — і Кушніриха заплакала.
Її заспокоювали гості, син суворо нагримав, і все, здавалося, знову було по-старому; жінки заколядували, вихваляючи гостинність господаря з господинею, Христа — дитя малеє — славили, і хата гула радощами за теє дитя.
Мар'яна сиділа, мов на голках; сестри сухо з нею привіталися, а найменша, що за Кушніровим сином була, пальцем на її хустку показала, наче хотіла сказати: „десь з чужої комори — виплакана хустка“, і так гірко та боляче було Мар'яні, що ковтнути слину трудно — боялася розплакатися.
— Да не бійся ти, дурна, співай! — це батько мовив до студентки.
Та одкинула свої стрижені, кучеряві коси з маленького лоба і, пристукнувши об долівку тонкої панської роботи черевиками, гукала до гостей:
— А давайте заспіваємо „Застеляйте столи“, зна-
