— Батьки рідні, не сиротіть мене, не вбивайте…
Та слова її заглушила розбита об одвірок пляшка, постріл десь в сінях, і хрипке, мов недорізаного бика, булькотання…
— Він, паршивець, стріляє! — лунав у темряві голос старого Кушніра, і всі жінки посхилялися за столами — одна студентка кричала „на землю падайте, на землю…“ — та пострілів більше не було.
Швачка лежав у сінях, навзнак, ніж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стремів йому межи плечима — він ще харчав і довго стуляв пальці правої руки.
Перелякана, метушлива тиша. Хтось засвітив сірника.
Мар'яна лежала непритомна; хустка їй тернова закрила очі, а тіло билося об долівку — ридала, і сорочка з мережкою в поділках закотилася аж до страмного тіла.
Кушнір злякано глянув на Мар'яну, бігав очима й шептав:
— Нічого. П'яна, сумєстна драка — все. Так нужно говорить.
