села назустріч — голодні й голі, а пожовтів Короп уже давно; оце тільки в дорозі його вид попікся та почав лупитися, а костисте тіло носити стало важко, — наче якесь залізо, кість торохтить — іти важко; тоді він сідає на сухий, мов кам'яна баба, копець і починає третій раз за сьогодні розвязувати свою торбу…
Дивно Коропові: він добре знає, що шматок перепічки, яку дав був йому з жалю дід-пасічник, він ще вчора звечора з'їв, більше — кришки за селом повитрушував і мов птиця визбирав до останньої, але втретє за дорогу од села заглядає чомусь до торби, як та сорока в кістку — ні, немає більше не тільки кришок, а навіть дух з хліба вивітрився!
Материна торба з-під насіння чорна, а полотна була селянського, обкидана по краях чорно-червоною заполоччю, і Короп висмикнув зо-зла одну нитку — пожував її та сплюнув сухою слиною: згіркла якась нитка!
Він хотів збити ціпком голівку будяка, та важко було підводитися, і будяк якийсь миршавий, — Короп стомлено схилився на руку, і довго думав…
— Кому, — сказав упівголоса Короп, — потрібна під голодовку моя математика?.. — І засміявся ледве помітною посмішкою.
Школу Короп залишив давно — згоріла за якогось там наступу, а ще не можна всидіти на селі,
