— Хе, балачка, кров чортова! — засміявся Распутін, і його здорове тіло закачалось на шинелі так радісно, що лопнув на шиї гудзик сорочки.
— Діла… — захлинався Распутін, — а хтось розказував, захоплюючись, про Кошового:
— У Кошового, кажуть, кавалерія — отуди якби пристать — сьогодні тут, а завтра тільки місце тепле!
— А я люблю на конях їздити, — заявив один похмурий дезертир з сусіднього села — як пришпорив…
Але його перебив Распутін:
— Може ти ще що любиш?
Ну ти, Распутін, і зараза! — образився похмурий: — так, як та смола, до всякого чіпляєшся…
— А ти може-б закрив свою ляду, а то смердить?… Ти шутки не понімаєш? Чи чого ти хочеш?! — визвірився Распутін і нервово засунув розстібнутий комір сорочки: пахло бійкою.
— З тобою говорить — краще мовчать, — мирно заявив похмурий і почав слухати клекіт води…
Федька встряв до розмови:
— Я вас помирю: ви обидва — цвай, одірви й покинь!
Дезертири засміялись; Распутін ще раз попробував оправдати себе перед товаришами, — але гострота в його голосі уже пройшла:
— Да не люблю, коли ото ні з сього ні з того — розкриє халяву — „нате й мій глек на капусту!..“
