лися кооперативні діла, як у вас — то ми вже, як казав Ленін, давно-б злидні струсили… Все до соціялізму наблизили-б.
Але Осика не слухав моєї уваги.
— Ех, товариш Гавриш! — промовив упівголоса Осика, потім повернувся своїм широким лицем до мене:
— Повіриш, ми їздили від села клопотатися до партії, щоб не забирали його на той скажений польський кордон: наче знали, що то буде смерть товариша Гавриша…
Він на хвилину замовк, а далі:
— Ну, а в партії, сам знаєш, коротко все це: не можна… Виїздив він із села в-осени: грязюка саме така стояла — по коліна, але нікого так не проводили селян, як Гавриша!..
— От тобі й комуніст був, — зробив тут-же свої висновки дядько Кондрат, — добрий чоловік був — добра й слава, а трапляється серед них таке стерво, що своїми-б руками задавив! Падлюка, а не чоловік…
— Годі вже тобі чоловіка морить там, іди обідать, — покликала вдруге Осику жінка в новій, жовтогарячого кольору, хустці.
— Насипай… — одказав він їй, а сам не підводився, сидів на тесаному брусі — голова гойдалася до землі, а права рука, якою він любив, коли розмовляв, робити широкі рухи, заціпилась у кулак.
