ямка на лузі з водою, пильно вдивлялася в моє обличчя; здавалось, давно-давно вона колись його запам'ятала собі, хотіла щось промовити - не можна: губи ловили повітря, а голосу не було.
Я спам'ятався: треба їхати!
— Простіть мені, мамо, — сказав я, ставши на коліна. Батько, що стояв коло порога, голосно заридав, підхлипуючи по-дитячому так само, як і сестра, на всю хату; брат Петро пригнав з поля корову ще в полудень, нарвав їй гички, нагодував, усе того хазяйства миршавого доглядаючи, а на крик у хаті став на порозі з латаним мішком у руці, та такий був, мов камінь той німий…
— У другий раз…
Мати мовчала.
— У третій раз… — І я підвівся рішуче на ноги, а вона глухо мовила:
— Бог простить, сину… Не їдь тільки, дитино…
У матери знову починалася гарячка; їй знову лили на гаряче тіло самогонку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирав.
У хаті засмерділо горілим зерном: це батько з Петром випорожнили на материні ноги останню пляшку самогону…
Батько поклав кулака, мов горнятко загоріле, на стіл — сказав:
— От жисть! Польський офіцер своєму собаці ногу перев'язував, а ми, виходить, гірше собак здихаємо?!
