Дорогі мамо, сестро, і ти, Опанасе! Пишу цього листа до вас аж із китайської границі. Стояли ми полком у Байкальських горах, а це прийшов приказ, та пішли на своїх куцих конях до границі. Я дужий та здоровий, і школу кавалерійську скінчив… І веселе товариство наше, бо, мабуть, у полку найбільше нас із України…
— Так чудно пише, що й розібрати трудно, — промовив Опанас, і далі:
…І гаолян, більший за наш очерет удвоє, листатий, де стоїть бідний ходя, наче в сурму приграє нам, як заведуть хлопці: «Та веселая та доріженька», або співають ще часто: «Дадуть тобі, мій синочку, ще й казенну рушницю»… Це їх вивчив тут один учитель такої.
Хлопець поклав листа й радісно засміявся:
— Який, думає, що в нас такої не співають. Але мати сиділа смутна, і просила читати:
…Дійшла до нас звістка з України, що недорід у вас, і так мене прибила, що коли згадаю нашу Лемківку вбогу, та ваше, мамо, поневіряння по чужих роботах, — наче обценьками хто здавить серце… Чи помагають же вам із комнезаму, — треба, щоб помагали, бо такий закон є для тих, хто служить у Червоній Армії…
— Сину, сину, — яка тая поміч? — проказала в півголоса Марта; ніби жалілася синові, казала:
— Пішла до зборні: виоріть хоч поле, а голова знитився, та: «Самому треба наймати…»
20
