Ця сторінка вичитана
Я зануздав переляканого коня та встиг запам'ятати знайоме обличчя салдата, якого підвозив увечері: він стояв на колінах коло кулемета, а очі потопали на сході, де виплив уже на половину криваво-огненний диск сонця.
— Смерть! — крикнув салдат йому назустріч, а сам упав головою під копець і, не слухаючи команди, стріляв у розірвані кіньми тумани.
Хрипів степ, ішла атака, а на землю скошений кулями, упав крик першої лави більшовицьких полків.
— Дайош Варшаву!..
— Варшаву-у!..
Засвистіли кулі, але я повернув коня, де на возі ще лежали два ящики з набоями, і полетів слідом за штабними кавалеристами; вони загле-
— 40 —
