Ця сторінка вичитана
кий мені сум — я боюся думати про матір, мені скоро скажуть.
— Скоріше ідь! — гукає із свого двору дядько Василь; я аж зрадів — це далекий наш родич; коли що трапилося дома, тут буде відомо.
Але я не розумію його хвилювання. Він одчинив ворота, коня за повід, а сам на дорогу вдивляється.
— Ну, як таки так їхать? — починає картати він мене, — ще й слід панський не захолонув — усе село перевернули — давай підводи пану! А ти десь вирвався, ти… О, що це пани живі? — запитав він, аж зблід, коли вкотив до клуні воза та почав здіймати колеса…
Я почав плакати; із сіней дядькової хати вибіг із набряклими від сліз очима брат Петро: я не питав його.
— 54 —
