— Ну, ходім; ти вже дрижиш, як мачта, а? — сказав власно, грубо, і — вщипнув за ногу.
Мотря прищулилась, заглянула в вічі, обтрусила сподницю і криво, хитро посміхнулась…
— І вещі заберем?
— Ясно.
Спинилась над діркою корми, запитала:
— Яша, а ти мене тепер хоч трохи любиш, як тоді?
— Дурна. Говорю йдем! ат, не люблю я панькаться!
— Нє, Яшка, я нічого… Так. А рано приїдем до Черкас?
— Брось ламаться, зара…
Очі заблищали в Яшки до лайки, але пробіг в них якийсь похотливий огник і він, потягаючись, весело заспівав:
Харашо било —
В зільоному саду…
— А, Мотя?
Вона мовчки подала свою кошолку і граціозно, підбираючи тонку рябеньку сподницю, спустилась слідом за Яшкою…
А слідом за ними спустилися над землею і сині вечірні тіні; колеса ляпали в такт вітру — „загомоніли бої запеклії, загомоніли бої запеклії“, а береги — сміялися…
Повірите, сміялися?!
