Заплуталась в пам'яти Юрчика срібна нитка дитячих літ, перервалась, а сувора земська школа, як манашеська келія, занесена снігом, заплакала з хугою — „дров немає… дров“…
… Молотить Юрчик багатим дядькам, дичавіє… ой…
… О, ще маленький узлик срібної нитки: рік у тюрмі.
— Ех, славні часи то були!
Вся наша бурса — „льотом соколи — вперед, вперед!“
Виплило щось давнє-давнє: вперед для революціонера — іскра, що палить…
Підвівся.
По хаті затанцювали сірі силуети і крівава-крівава райдуга охопила в обійми вершки тополь: то коло Горлахи горіли скирти — ранком червоний огонь цілував білу зорю…
— Стріляють?…
Так, десь недалеко цьовкнула куля, а коло зборні затупотіли об мерзлу землю коні.
— Ц-сс? Що таке?!
Хтось хрипло лається…
— Как говориш? Дмитрій Юрчик?
— Вони в нас учителюють… хароший чоловік, знаєте…
— Дурак ти, мєрззавєц!
— Звєно, со мной!
Три сірі постаті вирівнялись на білому снігу, поправили затвори і рушили за молодим офіцером…
