Сонце здивоване стало: похитнулись вороги!
— Слава, слава! — покотилась луна ярками та долинами.
— Чубатенка нема…
І тінь хрестом лягла на гречці…
— Цю-у-уй — цюв-уй… — співають кулі і рветься пил горбами…
— Гей, хлопці, пшеницею до шляху: ворог нас обходить!
І побігли бойовики до шляху. А за ними Сєнька-кулеметчик: вискочив на шпиль, стрічку нову в кулемет заклав, а тоді…
— Ой, хто-ж оце так здорово вціляє?…
Упав коло кулемета. Червона кров Сєньки полилась на потолочену пшеницю і гаряча-гаряча збігала стеблом на суху землю…
Заплакали села… Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило військо Золотих Богів, і на місці гарячих боїв селянської волі — лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем…
І тоді: озолотило сонце похмурі хмари на заході і втопило червону багряницю, як той сум у ставу, та й прослало над пожарищем… дивіться…
Чорна, обсмалена соха в клуні, розп'ялась над кроквами, як мати над дітьми, а коло погреба, он там, де танцюють золоті стрілки сонця, хтось заломив руки і з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе:
