що в них зпоконвіку так уже заведено, що кожному добра воля пристати до них і відійти собі від них. Ворожливі вчинки над католицькими святощами за часу козацького повстання викликала не зненависність до католицтва, а злість за насилу над сумлінням і за примус. Походи козаків на Турків і Кримців викликав не сліпий фанатизм до невірних, а помста за напади, за полон українських людей, та ще й те: на ті походи підбивала завзятість, жадоба здобичі, що неминуче розвивається в кожній воєвничій громаді, в якому б народі й де б вона не зорґанізувалася. Пам’ять про часи крівавого ворогування з Поляками й досі ще не щезла в народі, але ворогування спеціяльно до римсько-католицької віри, безумовного ворогування до польської народности, у вкраїнському народі немає. Українець із обережности кривди не забуває, але він не мстивий. Ні католицький костел, ні жидівська синаґоґа не видаються йому гидкими місцями; він не гидує їсти, пити і приятелювати не тільки з католиком чи протестантом, але і з Жидом, і з Татарином. Але ж нехай тільки він замітить, що чужовірний, або чужинець починає глумитися над його власними святощами, в нього ворожнеча спалахує ще сильніще, ніж у Москаля. Видима річ: коли даєш волю другим
