мусять вони розійтися й яко-мога менше мати якогось спільного добра. Взаїмний обов'язок, заснований не з добровільної згоди, а неминучою долею, для Українця велике ярмо, зате в Великоруса такі обов'язки найбільш заспокоюють і втихомирюють спонуки його особистої волі. Великорус, ради покірливости обов'язкові, готов сам себе приневолити любити своїх близьких по крові, хоч би душа не лежала в нього до них, він усячину їм вибачає тільки за те, що вони його кревні, чого не вчинив би він із переконання; він готовий для них на особисту жертву, визнаючи, що хоч родичі й не варті того, але ж вони «своя кров». Українець, навпаки, готовий, здається, перестати любити ближнього за те, що він його кревняк: родичеві він менше вибачає за його слабощі аніж чужому, і взагалі між Українцями кревність швидче нівечить добру згоду, ніж ізміцняє її. Деякі Великоруси, придбавши собі маєтности на Україні, задумували часом запроваджувати в українській сім'ї великоруську міцність і нероздільність сім'ї[1], та доводили тим до якнайогидливіщих сцен: не тільки рідні брати були що-години готові битись, але траплялося, що сини витягали батьків за чуби з
- ↑ Тут мова йде про маєтности з крепаками. О. Кониський.
