що після голодних часів потрапляли до благословенної Европи.
— А чого б я сьогодні попоїв? — це зробилося звиклою формулою для Кусаненка на довгі роки.
Та не тільки попоїсти ходив до ресторанів Кусаненко. Він відважно боровся там на фронті культурної революції, за збагачення своїх знань.
Прийшовши до ресторану, Кусаненко зараз кликав до себе кельнера:
— Герр обер!
Кельнер схилявся перед Кусаненком.
— Вас іст дас? — питав Кусаненко, показуючи на стіл.
— Дас іст дер тіш — здивовано, але із спокійною ввічливістю відповідав кельнер.
— А вас іст дас? — переносячи наголос на „іст“, питав Кусаненко про вікно.
Кельнер відповідав, що мовляв, „дас іст дас фенстер“.
Після цього Кусаненко відпускав кельнера, записував слова до книжечки й бурмотів:
— Тиш — стіл, хвенстер — вікно… Ану, Миколо, — звертався він до товариша, — перевір-но мене… Хвенстер — стіл, чи то пак…
Так разів кілька.
Зрештою, підказували товариші Кусаненкові, що, власне, незручно отак сидіти в ресторані, треба чогось замовити. Кусаненко згадував:
— Ага, дійсно! А чого б я оце попоїв?
Кусаненко кликав обера. Той стомлено підходив. Кусаненко тикав пальцем в яке-будь місце меню.
Герр обер приносив картоплю.
Кусаненко з'їдав картоплю дуже швидко, а потім йому спадало на думку, що з цього також можна витягти певну користь для культурного фронту. Він знову кликав:
