цією нам доводилося мати справу на кожному кроці. Виїздячи пароплавом із Сіркеджі в Стамбулі, ми дали свої речі до митного огляду, а пашпорти — до поліції. При цьому довелося заповнити анкету: ім'я батькове, прізвище материне, місце народження, мета подорожі. Коли б кожний робив це за себе, ми не потрапили б своєчасно на пароплав. Тому й виділили поміж себе повпреда для зносин із поліцією. Наш «повпред» уже півтора роки працює в Туреччині, отже не погано говорить турецькою,
Хоча ніхто з турецьких урядовців не міг нам пояснити, для чого оглядається речі при переїзді на азійський беріг і що саме забороняється провозити, чамайдани оглянуто, бандеролі наліплено й пашпорти завізовано. Та за 12 годин на другому березі Мармурового моря на ст. Пандерма починається та сама процедура…
Ми накидаємо її дипломатичному заступникові нашої невеличкої рухомої колонії.
Перед станцією вже стоїть поїзд із десяти ваґонів звичайного закордонного типу: купе відчиняється просто на плятформу. У поїзді досить чисто, але ваґони здорово пошарпані. Це колишня французька залізниця. Тепер її націоналізовано.
Публіка не сидить по ваґонах, а купками збирається на платформі біля продавців салепу (я так за 5 тижнів і не наважився його покуштувати), біля величезних кавунів. Але ось без десяти шоста, а нашого дипломата ще нема. Ми хвилюємося. Квитки вже куплено, але самих квитків для подорожі Анатолією — замало. Потрібні ще візи на пашпортах.
За 5 хвилин починається благовість станційного дзвону, вигуки, метушня — і поїзд рушає. Якраз на п'ять хвилин раніше від розкладу. Виявляється, що квитки всі спродано, публіка на місці — чого, дійсно, затримувати поїзд?
