Але Хима міцно, мов кліщами, вчепилася руками за скриню й Хома ніяк не міг стягти її з скрині.
— Беріть свиту, бодай вас за зуби взяло, — кричала Хима, — а пятизлотника не дам!
Десятник, не довго думавши, закинув свиту на плечі й подався за соцьким з хати.
Хима сиділа на скрині — бліда аж жовта, тремтяча та перелякана; руки заклякли на віку; посоловілі очі нестямно дивилися на двері.
Хома важко дихав, далі насунув шапку й вийшов з хати, хлюпнувши дверима.
Лишившися сама, Хима заплакала. »Господи, — думала вона, — за що на нас звідусюди саме лихо, сама біда? Чим ми прогнівили тебе, Боже, що оттак при старости караємося?…« Сльози котились їй по старому виду, капали на скриню, на запаску, а вона сиділа сумна, як сам сум, і забула вже про той скарб свій, про пятизлотник, який недавно так боронила від ненаситних зборщиків…
Вечір захопив її на скрині, темрява оповила хату, а Хима не світила світла, — їй було не до світла.
Ввечері прийшов Хома — хмурний, як небо в осени. Він мовчки сів на лаву й задивився в куток.
— Хомо!
Тихо.
— Хомо!
— Ну?!
— Я оце надумала… пішов би ти до пана, попрохав би грошей на відробітки… Може б він і дав. От завтра субота, підуть люди до рощоту, — піди й ти та попроси гарненько, — може змилується.
