Мош-Костаки, високий огрядний молдуван, з червоним, як перчиця, обличчям і ще червонішою шиєю, що так виразно відбивалась від його білої одежі — довгої, за коліна, сорочки, підперезаної червоним поясом, та білих штанів, — сидів на лаві й енергично вимахував руками та мотав головою, вкритою копицею рудого з сивиною волосся. Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, поділяла обурення свого хазяїна і ладна була разом з ним стати до бою з ворогами.
— Нунте ші Буковіна! — гукав Костаки. — Він думав, що як має вітряк, а я ні, то можна мене зневажать перед миром!.. — Га! „драку“[1]! Мош-Костаки не останній з молдуван… що?
— Хто? хто такий? — спитався Йон.
— Хто? А отой Мица Штефанаки, що сидить край села за вітряками…
Йон з цікавістю вислухав історію сварки, що зчинилась в коршмі за квартою вина межи його батьком а батьком Ґашіциним.
— Але я не подарую!.. Що?.. Чи там багатий, чи не багатий, а Домну-Дзев[2] для всіх молдуван один… На суд його! Судом дійму чортового мірошника. Що? Нунте ші Буковіна!.. — І роздратований мош-Костаки поспішно висмикнув затканий з-заду за поясом кисет з тютюном.
— Е-е! — скептично протягла Аніка, — що ти йому зробиш? „Ла бога́т ме́ржи ші дра̀ку ну кола̀к, да ла сара́к ніш бой ну траг“[3].
Кінець тої сентенції почувся з сіней, куди
