Жахливе світло воскової свічечки ледве осявало Йонову фігуру, його опущені до-долу руки, дзюбате обличчя з виразом скупченої уваги, широкі уста, що чудно кривились при вимовлянню незрозумілих слів. Йон монотонно цідив слово по слові, а Ґашіца, згорнувши руки, слухала, мов зачарована.
— Який він розумний! — подумала вона, почуваючи в грудях новий приплив почуття.
— Біне?[1] — поспитав Йон скінчивши.
— Та́ре біне![2] — прошопотіла Ґашіца. Тільки я нічого не зрозуміла.
— Га! Цього Й хлопці не розуміють, не то дівчата. — І з цими словами Йон видудлив решту вина з куфи. Теплом розіллялось вино по тілу; в оці блиснув огник… на серці стало легко, в голові ясно, ноги та руки набули силу й рухливість.
Задерши голову та заклавши пальці в кишені лейбика, Йон з почуттям власної висшости звернувся до Ґашіци:
— А знаєш ти, що таке присяга?
— Ні, не знаю, — сумно відповіла дівчина.
— Не знаєш? Присяга єст… клятуа… дан… ая… пре… Боо… христо… спаси… веру… прауду…
— Тц… тц!.. — щиро дивувалась Ґашіца, мотаючи грловою. — Яке ж воно трудне…
— Ет, що те трудне! — розпалювавсь Йон, — я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч — покажу?
Йон крутнувсь по льохові, витяг з кутка мітлу з довгим держалном, став у позицію, підняв кумедно до-гори плечі, так що голова схо-