— Вибачайте, що затримав вас… Ви куди їдете?
Я сказав.
— Знаєте що? — запропонував Солонина. — Вам певно обридло тіпатися на почтовій тарадайці, а ночувати таки доведеться де-небудь. Відправте свою пошту, та й підночуйте в мене. Я такий радий вас бачити…
Я згодився.
Ми увійшли до ванькірчика, бідно вмебльованого двома тапчанами сільської роботи, ослончиками і великим столом, один кінець якого служив для писання, а другий призначався для всяких хазяйських потреб.
В кутку під стіною лежала купа нових книжок, зв'язаних шпагатом. Дякуючи педантичній охайності, хата вдавалась веселим затишним закутком.
Поки Солонина вештався по хаті, лагодячи до чаю, я уважно придивлявся до нього. Рішуче не можна було в цій бідно, хоч чисто зодягненій людині признати колишнього сальонового панича. Почати з того, що замісць ситого задоволення і напускної пихи на обличчі осів новий вираз — поваги і зваги. Сірі очі запали глибше, світились мислю. Він запустив бороду, а крізь розщибнену сорочку виглядали волохаті груди.
Я бачив в одчинене вікно, як він з відром побіг до криниці, а за хвилину порався вже в сінях, роздмухуючи самовар та тарабанячи бляшаним комінком.
Вскочивши по що-небудь до хати, він перепрашав мене:
— Вибачайте, що лишаю вас на самоті… у мене слуг немає, — я все сам.
— Що з вами, Солонина? Я вас не пізнаю.
