прийшла до нього на пораду, ще й чоловіка свого — Йоча Галчана — привела з собою. Йон приніс карафку білого вина, Маріцца поставила свіжі плачінди і — нарада почалася. Перший голос мала Прохіра, жінка поважна та досвідна. Її не вдоволяло те, що Йон бачив хрест на шиї в Параскіци. То може бути омана. Треба ось що зробити: в неділю повести Параскіцу до церкви. Скоро почнуть співати „Іже херувими“ — треба помічати: коли вона відьма, то не витримає і загавкає, заскиглить, мов пес. Це вже така певна прикмета, яка не одну вже відьму вивела на чисту воду.
Йоч, гладкий, червоний молдуван з масними очима та їжакуватими обстриженими вусами, лиш коротко засміявся та махнув зневажливо рукою.
— Ет, все те дурниця… бабські вигадки. А чи дивились ви, чи є в неї… теє…
— Що таке — теє?.. — визвірилась на нього ображена жінка.
— Ну, що — теє… звісно, без чого відьма не буває… хвіст.
Йон і Маріцца заперечили. Ні, вони не додивлялися — чи є в неї хвіст.
— О то-то й ба!.. А це перше діло: без хвоста відьма не буває, без хвоста відьом ніхто ще не бачив… Треба конче оглядіти її… Коли вони хочуть, він готов зараз зробити їм цю прислугу… Він вже не помилиться, добре обдивиться скрізь…
Але Прохіра запротестувала. Вона гостро глянула на чоловіка, на його червоне, сите обличчя, на якому грав масний усміх. О, вона бачить його наскрізь, всі його думки й ба-
