нішній промінь грав на полив'яних мисках, що стояли в миснику, ушиковані, як військо. Настя любила свою веселу, теплу хату. У цій маленькій хатині зазнала вона щастя. Гнат любив її, жалував, як малу дитину, він не давав їй робити важкої праці, аж Насті спершу трохи чудно було, що про неї так піклуються. І мати, і перший чоловік її не конче звертали увагу, чи їй було тяжко, чи не тяжко. А Гнат — то води вкине у діжку, то дров унесе до хати, то так у чому допоможе Насті. А прийде з ярмарку, то вже неодмінно принесе гостинця: хустку, або ковтки, або й разок намиста. Про сварку забулася Настя, яка вона й буває: ніколи не чула вона від Гната згірдного, зневажливого слова. А проте у Настиному серці, мов павутиння, снувався смуток. Вона думала про Олександру й боялася її гірше смерті. Відколи Мотря сказала, що Олександра нахваляється за коси витягти її з хати, полохлива Настя тремтіла від однієї думки про це. Їй часом здавалось, що Олександра неминуче має прийти і тоді… вона боялась подумати, що тоді буде, і лише тремтіла, як осика на вітру.
І тепер — вишивала Настя та думала про Олександру. От, прийде Олександра, вижене її з хати, наробить слави на ціле життя — і минеться щастя, мов сон хороший, і поб'є її недоленька, мов мороз квіти. Настя схилила голову над розкішним поликом, і серце її сповнилось жалем невимовним, мов криниця водою.
Перед вікнами мигнула якась висока постать; заскрипіли сінешні двері, потому відхилились двері до хати й на порозі стала… Олександра. Настя так і прикипіла до лави, угледівши Олександру. Їй здавалось, що то смерть її прийшла за нею; серце її перестало битись у грудях, голос наче втік глибоко-глибоко в груди, так що звідти несила добути його й крикнути. Настя немов захолола, затерпла вся та лише дивилась на Олександру здоровими, переляканими очима. А Олександра стояла висока, грізна, бліда та жовта; чорні очі світились лихим ворожим вогнем.
— Чом же ти не вітаєш мене, не просиш сісти, Настусю? — засичала Олександра.
Насті здалось, що то гадина засичала, обвившись коло її серця.
