час журби та горя, коли чоловік хотів би, як муха, зслизнути на зиму, щоб якось перетривати лиху годину…
Щороку сутужно Хомі, щороку не стає свого хліба, а цього року таки зовсім погано… І не дивниця, бо цього року недорід. Поля, звісно, обмаль: шнур під озимину, шнур під ярину, а шнур — толока, в кожній руці по шнурові. Ще як вродить, то потягне хліба до весни, а цього року жито вродило обрідне, ярину град вибив… Змолотив Хома жито, переміряв та й зажурився, аж сумно йому стало та страшно; жита усього було дев'ять мірок… Коли б же хоч тих дев'ять мірок змолоти — усе було б хліба на який там час, а то й на насіння треба лишити, треба і в гамазеї вернути, що винен… І так уже над тим хлібом трусилися, так стереглися, щоб і крихіточка не загинула марне, а не стало… От лежить на полиці останній буханець хліба, а в діжі, де було борошно, самий пилочок біліє насподі, може, змете баба на галушки.
Воно не так страшно без свого хліба, коли б заробіток був! Ба, якби заробіток! А тут, як на лихо, й заробити ніде. Покликали його раз до двору дрова різати, дали за цілий день важкої праці сороківку, — і за те спасибі, коли б частіше кликали!.. А хліб же тепер — не дай Господи — дорогий; не знати, чи кусати його, чи дивитись на нього…
— А йди вечеряти, старий! — перепинила Хима гіркі Хомині думи і поставила на припічок горщик з гарячою бараболею в лушпинках. Біла пара хмарою звилася над горщиком, а старі, присунувшись близенько до нього, руками вихоплювали гарячу картоплю й, умочаючи в сіль, їли… Запивши вечерю холодною водою з кухлика, Хима та Хома обернулись до образів і почали голосно шепотіти молитву та важко зітхати, дякуючи Богові за хліб насушний…
Другого дня припало свято — Введення. Хима завилася гарно наміткою, заколола її здоровими шпильками з червоними головками, узулася в червоні чоботи й подалася за Хомою до церкви на службу Божу.
Золото на образах та на ризах у батюшки, палаючі свічки, синій дим од ладану, що виповняє вівтар та хмаркою літає по церкві, співи, шепотіння молитов навкруги —
