Сердиться Марець, вітрами бурхає,
Аж голі дерева стогнуть та гнуться;
Землю нещасну вдень дощиком мочить,
А на ніч морозом лютим стискає.
Хмари збирає з всіх закутків неба,
Що нікуди сонцю і глянуть на землю…
Ринуть веснянії води рікою,
Дороги та греблі щиро руйнують,
Мокрая ж хвища на полі й у лісі
Билинку зелену снігом вкриває…
Сердиться Марець… віщує десь серце,
Що скоро настане з світом розлука,
І Квітню-квітчастому, меншому брату,
Йому доведеться землю оддати…
Заздрість гадюкою в серце вповзає,
І він замишляє діло недобре:
Квітня-квітчастого, меншого брата,
Згубити він хоче з світу безвинно;
Дума покликать до себе у гості,
Втопити, зрадивши брата, у річці.
Здумав — і радісно стало лихому,
Неначе він добреє діло готує.
Зараз всі хмари роздмухав по небі,
А сам поклонився сонцю ясному:
Просить він в сонечка помочі з неба —
Буйнесенькі стануть теж у пригоді —
Землю сушити, травицею вкрити,
