Семен мусив іти в найми, бо на батьківщині нічого було робити.
Найми! Він знав, що то найми… «Босий дохід, а голодна харч; зраня води, в полуднє пити, а ввечері бити» — як каже жартівлива приказка. Та багато сумної правди в тих жартах.
Одно тільки скрашало його життя невеселе: надія на краще, що жевріла в його серці. За чотири роки служби в економії склав він сто п'ятдесят карбованців; на ці гроші купить він собі ґрунт, що за три сотні продає пан Янковський таки в їх селі (катеринку, може, позичить Роман, а п'ятдесят пан почекає), одружиться з Домною і якось, дасть Бог милосердний, стане на ноги!..
Ця думка так підбадьорила Семена, що він зірвався на рівні ноги й прокинувсь з задуми.
Навкруги чорніло зоране поле, а згори, від повного місяця, лилося блакитне холодне сяйво, обгортало мокру землю, переливалось на змочених росою плугах, блищало по лемешах та мокрих рогах волів, що, лежачи оддалік, тихо ремигали. Тільки яри та провалля, повні пітьми, туману й холоду, грізно чорніли геть навкруги, бо місяць, мабуть, жахався послати свої паруси в ці таємничі закутки…
Семен помолився до неба, загорнувсь у свиту і заснув твердим сном натрудженого робітника.
Першої неділі після цього відпросився Семен у пана на часинку до брата. Він застав у Романа гостей: старосту та дяка, що любо бесідували за чаркою. Відколи поставлено Романа сільським писарем, він ще більше почав цуратись «мужицької компанії», а водився з дяком, фершалом та прикажчиками з економії.
Скоро гості вийшли, Роман обернувся до Семена, поглядуючи на нього хитрими очима. Ці очі та погордлива рисочка коло уст якось прикро вражали, псували доволі гарне, чепурне Романове обличчя з русявим волоссям на голові, підстриженим «під польку».
— Що там, оборались?.. — байдужно обізвався Роман до Семена.
— Та ні ще… ще буде на деякий час… А я оце до тебе, Романе, за порадою…
