Семен узяв шапку і вийшов надвір, бажаючи розвіяти свої думи десь поза цею душною хатою.
Пожадливо, повними грудьми втягаючи в себе морозне повітря, подався Семен дорогою ген за село. Твердий сніг рипить під ногами в Семена, легко дихати йому на цьому холодному роздоллі. Ось поминув він останню хату, ось розкинулось, аж до самого небосхила розляглося засипане снігом поле і спить під поблискуючою тисячами іскорок одежею, чекаючи, поки не збудить його весна… Широке, розлоге поле, та не людське воно, а панське. Люди не мають ланів, у них все різи. Нащо одному такого поля? Хіба для розкошів, бо цього поля стало б на сто чоловіка… Один розкошує, другий сльози ковтає… Де ж та правда в світі Божому?.. Течія думок Семенових знову попливла в той бік, куди звичайно зверталась, скоро він починав думати про поле. «Чи я божевільний? — спинивсь урешті Семен. — Тьфу, відкаснись, сатано! На що не гляну, про що не помислю — усе зведу на одно… Коли б уже та весна швидше приходила, може б, за працею не лізла в голову всяка нісенітниця!» — казав Семен, повертаючись додому.
Весна не забарилась. Пригріло сонечко, обсохла земля, потягла орача в поле. Подавсь і Семен із плугом на ниву. Побіч із ним на своїй ниві орав Роман. Семенові було гарно. Чорна рілля рівно клалась скиба за скибою спід нового плуга, молоді волики тягли щиро, не лінуючись. Семен обчищав істиком леміш та, щиро налягаючи, йшов за плугом. Він упивався весняним повітрям і тими пахощами чорної вогкої землі, що були йому найкращими над усі пахощі. Він любив землю, як пташка повітря, риба — воду. Та й що варт селянин без землі? Усе одно, що пташка без повітря, риба без води. А землі з кожним роком усе меншає. Не те, щоб менше ставало її на світі, а ділять її межи собою мало не на грядки, бо на світі дедалі стає людніше… І що воно буде, як люди отак пошматують землю, з чого вони хліб їстимуть тоді? Погана справа. Треба землі, і то конче треба. А де ж її узяти?.. А ці розлоги, що розкинулись ген-ген горами та долинами, скільки оком захопиш!.. Адже то панське!.. Хіба що? Хіба та земля, де орю я, Роман, усі люди, — не була колись панською? Була панська, а тепер людська.
