треба й дітям нашим!.. Та щоб до того «прошеніє» всі поприкладали руки, геть усі, ціла громада, бо громада великий чоловік, сила… Або ще краще: вибрати з громади чоловіка або двох, хай ідуть аж у столицю, до самого царя, хай розкажуть йому всю нашу біду, всі наші потреби…
Люди потовпились до Семена, оточили його. Зробилось сум'яття. Одні кричали, поривались щось говорити, другі зацитькували; цитьте, цитьте, най каже!..
— Я сам, — провадив далі Семен, а очі й лице палали йому, — я сам піду, аби ваша згода! Я нічого не боюсь!.. Я піду куди треба, я впаду навколішки, я виблагаю і принесу вам землю!
Громада загуділа, як рій. Кожний мав щось казати, щось вигукувати.
Роман стояв оддалік і мінився на обличчі. Він якось чудно осміхався під вусом, слухаючи палку бесіду Семенову. Але, почувши про мандрівку в столицю від громади, Роман раптом стрепенувся, очунявся. Перед його очима промайнули гроші, навіть зашелестіли під пучками.
«А він не такий дурний, як я гадав собі, — подумав він. — То — землю купив, а тепер — бач, хоче мандрувати на громадські гроші. Знаємо ми ті мандри з чужими грішми… Їй-богу, Семен розумніший, ніж я мислив!.. Але нічого з цього не буде! Куди такому мудьові та до такого діла! Вже як іти в столицю, то кому ж, як не сільському писареві, людині, що і грамоту знає, і обдурити кожного потрапить!.. Чекай но, братику, не туди тобі ніс стирчить…»
Роман протовпився межи громаду.
— Чекайте, люди добрі! — гукнув він. — Це діло непевне! Ходили за ним трохи більші голови, ніж Семенова, та й то повернули ні з чим… Та ж би там, у столиці, побачивши таке диво, зараз би нагнали ік лихій матері: «Ачу, невмиване, на село до ціпа!..» Нема кого вибрати, та ціпов'яза!..
— А що ж, тебе післати? — крикнув хтось із юрми.
— Хіба я кажу, що мене?.. Хіба нема кого вибрати?.. О, якби я пішов, я б уже знав, як там обернутися, я б там знав, що куди і до чого!.. А то — ціпов'яз!.. Ха-ха-ха!..
