малюється жах… Так, ті очі бачать у таємничій пітьмі постраха дітей — Хо, страшного, бородатого діда, з величезною торбою за плечима, повною неслухняних дітей. Якийсь холод торкається делікатного дітського тіла, щось бере зза плечей, лячно так, плакати хочеться, а не можна… Дитина насилу відриває очі від вікна й ховає голову в няньки на грудях.
І знову тихо в хаті.
— Мамо! — збуджує тишу хлопчик, кидаючи свою будівлю. — Мамо! А де тепер сонце?
— Сонце?.. Сонце тепер спить.
— А де ж його хата?
— Отам за горою, де воно сідає…
— Там, де живе лісник Панас?
— Еге… Але тобі спати час, дитино.
Дитина однак наче не чує материної уваги. Вона підбіга до матері й спирається їй на коліна.
— Мамо! А чи сонце має діти?
— Має.
— А де ж вони?
— Де? а на небі… оті зірочки, що вночі сяють, то це діти сонцеві…
— А чом же вони тепер не сплять?
— Бо вони за день виспались, а тепер граються.
Пауза.
— Мамо! Я хочу до Петрика!..
Петрик — це син куховарчин, що бавиться часом із паничем.
— Не можна, Петрик слабий…
— А я йому занесу яблуко…
— Не можна — сказала!
— Ма-а-мо! Я хо-о-чу до Пе-е-три-ка-а!..
— Ох, господи! Одно скінчило, друге починає… Цить мені зараз!.. Не підеш!
— Ма-а-мо! до Пе-е-три-ка-а!..
— Чи не замовкнеш ти мені?.. Марино, а заклич но діда Хо!..
Марина підходить до вікна й грюка в шибку.
— Діду!.. діду Хо!.. а йдіть но сюди… а візьміть но собі неслухняного панича!.. Зараз! — відповідає вона собі за Хо підробленим басом і відходить од вікна.
