знати, кудою йти!.. Що робити, що чинити?.. Боже!.. — Ярина з розпукою заламує руки і впадає в тяжку задуму.
Враз її будять дзвінкі голоси. То дівчата-робітниці йдуть садком на полуднє.
— Чули, дівчата, наша панна віддається! Там такий гарний панич сватає, хоч води напийся — чорнявий-чорнявий, а очима так і грає… Я бачила, як приїздив, оце вже буде день зо три…
— Але віддається? Забожись, Одарко.
— Присяй Богу! А вона, чуєте, не хоче за нього…
— Слухайте, бояри, як князь бреше! А ти звідки знаєш? Може, той панич до тебе грав очима, от-от невидко, як старостів пришле.
— Падку мій, смутку мій! А я б що з таким чоловіком подіяла, що робити не годен?
— Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме — такого, що як говорить, то й носом грає, не тільки очима.
— Атож! Е, не журіться, дівчата, кожна з вас діждеться! Буде пробій-голова, а масті-голови не буде, ні!!.
— Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!..
Серед реготу та жартів проминула весела громадка дівчат альтанку, де сиділа Ярина, сполохана голосами, з думками, що попливли вже в другий бік.
Її сватають. Так. Перед нею відкривається особисте щастя, родинні втіхи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але їй подобається чорнявий сусід, вона нічого б не мала проти його замірів, якби не почуття інших обов'язків, не інший шлях, котрий стелеться перед нею. Але вона стоїть над тим шляхом і мучиться сумнівами й шукає виходу… Вихід єсть… Одно слово — і доля її з'єднається навіки з долею другої істоти, що кохає Ярину без пам'яти… Вийти заміж? Хто це сказав? Ні, пріч усякі спокуси, усякі викрути — вона йде за своєю ідеєю…
У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тінь, і чорнявий хлопець, здіймаючи бриля, питає приємним баритоном:
