му і кайданів, і голоду, і холоду, і всього, що мусить зазнати співак невільного народу…
— Три чисниці до смерти, — рішає Хо, дивлячись на його. — Покинь, бо вмреш! — лякає він господаря світлички. — Бачиш, який холод іде з бороди моєї, а бувають краї, де ще холодніше…
— Покинути? — обзивається тихий голос знад столу. — Ні, не покину! Вмерти я можу, але що зроблю, то буде зроблено. Холодом же не лякай мене, бо поки жевріє вогонь, що маю в серці, мені буде тепло й добре…
І Хо стрівається очима з худою, мізерною людиною і не витримує того погляду, повного віри, повного кохання до країни своєї…
І ще раз схиляється Хо перед силою — вищою й сильнішою від сили страху.
Вільніше зітхнув старий страх, і радісно й легко зробилося на серці в нього. Йому забажалося самотини, бо полохливі люди, що стрівались по дорозі, стались гидкими йому. Чимдужче покинув Хо людські оселі й подавсь ген-ген полями аж до лісу. Тут на знайомій галяві сів він, загорнувся сивою, мов туман той, бородою та й замислився.
Сидить Хо і не помічає, що все живе в лісі під впливом страху затаїло дух, перестало жити, що навкруги його запанувала мертва, прикра тиша. Пташки ущухли, звірина причаїлась, малі комашки завмерли в травиці. Рослини боялись навіть тягти сік із землі, пити холодну росу, виправити зібгані листочки, розгорнути звинені квітки. Пустотливий парус сонця зупинивсь у зеленій гущині, та лише здалеку придивлявсь до сивої, мов туман той, бороди Хо, боячись наблизитись до неї… Тихо було, мертво… Але Хо не помічав того: він сидів замислившись, з радісною усмішкою на устах, з надією в серці. Надія та сягала аж у ті часи, коли сміливість візьме верх над страхом, і Хо зложить на спочинок свої старі, наболілі кістки…
18 січня 1894 р.
