Довго тяглася гонитва, аж дикі нетрі та комиші сховали недобитів у своїй гущині.
— Годі! — гукає отаман, — підпалити комиші!
І от по слову отамановому викресали чумаки вогню й підпалили з берега комиш… Знялася чорна хмара диму, лизнув вогняний язик раз, удруге, обхопив урешті ширшу простору — й пішло гоготіти полум'я, здіймаючи до неба немов вогняні руки, осяваючи навкруги чорний степ, байрак та недавнє бойовище, на якому в незвичайному безладді, облиті власною кров'ю лежать мертві здобичники — де два, де чотири…
А серед табору, оточений ватажанами, стоїть отаман та напівжартом наказує чумакам зібрати побитих розбійників та скласти на вози:
На нові вози кладіте,
Та й повезем у город Полтаву,
Та зробимо собі славу:
Що їх сорок, сорок і чотири
Нас десяти не побили…
Пісня замовкла…
Але я був ще в степу, бачив червоне проміння пожежі, бачив чумацький табор з чорними мажами, з кривавим бойовищем, з чумаками, гордими перемогою своєю, і до вуха мого ніби долітав рик волів, сполоханих нічною колотнечою…
|
14 січня 1895.
Вінниця |
