раючи розкидану по сінях посуду. — Ви не їсте, мош-Діма?[1] — раптом звернулась вона до сивого, аж білого діда, чоловікового батька, що сидів за столом, непритомно осміхаючись сивими мутними очима.
— Ні, спасибі, я наївся, — тихо відповів мош-Діма, піднімаючи з долівки перекинутого глечика.
Молодиця заметушилась: позбирала посуду, внесла до хати решту мамалиги, витерла триногий мас та поставила його боком під стіну.
Її повільні рухи, землистого кольору обличчя, опущені додолу кутики уст свідчили про перевтому, а зігнутий, наче під важким гнітом, стан робив цю двадцятип'ятилітню жінку старою бабою. Тільки чорні з поволокою, оріентальні очі блищали вогнем під тонкими зведеними докупи бровами, говорили про цілі скарби затаєної нервової сили.
Зробивши в хаті лад, Маріора перед дзеркалом обсмикнула рівні широкі рукави тонкої бомбакової сорочки, що за кожним рухом відкривали її спижові руки з мідяними та скляними наруччями, поправила здоровий золотий дукач на шиї та глянула на свою коротеньку корсетку з шнуровицями, наче міркуючи, чи не треба взяти чого теплішого в дорогу. Але червцеве сонце, снопом цілим глянувши у заґратоване вікно, пригадало їй, що надворі спека, а на тій спеці чекає певне на неї чоловік з запряженими кіньми. Маріора вийшла з хати.
На призьбі сидів мош-Діма, оточений курами та качками, і з непритомною усмішкою божевільного пригоршнею сипав на землю покришену мамалигу, на яку з галасом накидались його пірнаті приятелі.
Маріора спід долоні глянула в сторону повітки. За хвилину заторохтіли колеса, і Замфір, ледве здержуючи гарячі коні, заїхав під хату новим, на залізних осях, мальованим возом — «каруцою». З зеленого васага виглядали щасливі обличчя дітвори.
Маріора сіла — і коні, зігнувши від натягнених віжок шиї, помчались вулицею, збиваючи цілу хмару куряви. Собаки зграями вибігали з дворів, з скаженою гавкотнею бігли за каруцою, кидалися коням під ноги. Приче-
- ↑ Мош-Діма — діду Діма.
