шу ховало від людського ока блискучі озерця та гирла, блакитна імла далини повила далекі села, гори, садки. На планині хилилась од вітру пшениця, а по жовтих ярах, що збігали з гори до Прута, п'явся лозиною кучерявий виноград. На чистому теплому небі тільки де-не-де біліли кущиками хмари.
Дон-Кіхотові першому докучила мовчанка. Він злегка штовхнув дрімаючого студента.
— Колего Савченко, годі бо вам носом свистіти!.. Он гляньте краще на той табун диких гусей, — аж злість бере, що не можна дістати.
— Га?.. що?.. я заснув?.. — прокинувся студент. — А що ж його робити у дорозі: ні вина, ні дівчат тут немає…
— Незабаром приїдемо в село: буде те й друге.
— Угу… а як знайдемо філоксеру, то ті мегери й очі з лоба повидирають нам. А ви все ще, колего Рудик, мов кіт той, пасете очима пташок? Плюньте на це діло…
Рудик нервово кинувся.
— Плюньте на своїх дівчат краще, — відрізав він ображено.
— Ха-ха! Прирівняли! А що ж це, — позіхнув Савченко, — наше «начальство» похнюпилось? На що хочете закладаюся, що саме тепер обмірковується план кампанії антифілоксерної! Ну, признавайтеся, пане Тихович, адже я вгадав ваші думки.
Тихович скинув очима на Савченка.
— На цей раз не вгадали, — обізвався він. — Я нічого не думав, а просто милувався краєвидом. А коли хочете, признаюся щиро: мене турбує думка, що у Лоєштах знайдемо філоксеру.
— Вас турбує? — засміявся студент. — А я б міг сказитись за тих вісім годин одноманітної праці, коли б не рятувала мене часом від цього ота ваша неприятелька — філоксера. Все ж таки якісь враження, рух, життя. Та й приємно знайти, коли шукаєш.
— Мовчали б краще, колего, — спинив його Дон-Кіхот (vulgo Рудик), — та не дратували пана Тиховича своїм легкодумством. Адже ви знаєте, як він поважно дивиться на свою місію…
Студент махнув рукою і розщібнув кітель.
