кидає її у рів, далеко від себе. В розпаленій голові молдувана мигнула блискавкою інша думка:
— Ні, не так… благатиму краще… вони люди, вони зглянуться на мою бідність, на діти дрібненькі… благатиму краще… — Він уже на винограднику.
Бистрим оком обхопив Замфір страшну картину. На доброму шматкові виноградника, оголеному від зрубаних кущів, стирчали невисокі пні, порубані та поранені немилосердною сокирою. Одні робітники, страшніші для Замфіра від самих чортів з пекла, високо закидаючи сокири, рубали тремтячі від страху кущі, з тріскотнею вивертали недорубані гіляки, ламали тички; другі — носили оберемками зрубані кущі, на яких гойдались здорові, розкішні китяги винограду, та скидали їх на купу, обхоплену чорним димом та полум'ям. Кожен раз, коли сокира рубнула по виноградному корені або тріснула галузка, Замфір відчував біль у голові та серці, наче хто рубав йому мозок, краяв серце.
Обхопивши голову руками, Замфір тільки простогнав:
— О, домне, домне! Боже, Боже!) Що ж я подію, нещасний? Що ж я подію?
Тихович блідий, вельми зрушений, підійшов до нього.
— Домнулє доктор! — з благанням у помутнілих очах звернувся до нього Замфір. — Домнулє доктор! Не рубайте мені виноградника… я бідний, в мене діти дрібненькі… це ж хліб мій увесь…
А коли Тихович, бажаючи щось відповісти, на знак незгоди потряс головою, Замфір, мов п'яний, хитаючись на ході, підбіг до куща, впав, як довгий, на землю й, поклавши голову на коріння, стогнав придушеним голосом:
— Голову мені рубайте, не виноград!.. голову!..
Робітники зупинились: їм стало жаль молдувана. Господарське серце зрозуміло весь трагізм ситуації. Тихович не знав, що чинити. Він бігав від Замфіра до Маріори, вговорював їх, зацитькував, але ніщо не помагало: Замфір лежав під кущем і ревно плакав, діти зняли страшенний лемент, а Маріора, вклякнувши, обіймала кущ, як дитину, та голосила, мов по мерцеві… Рясні сльози стікали по її блідому виду, капали на листя, китяги.
— Чоловіче… жінко… що ви робите? схаменіться…
