щетиною. «Готово! до бою!» — кричить Тихович. І от наближаються батави війська, усе по парі, усе по парі… один з інжектором, другий з дрючком — і займають постать по рядках кілочків. «Починати!» — командує Тихович. Полетіли кілочки, збиті ногами, а на місці їх загрузли в землю гострі палі інжекторів, цокнули головки — і почалась пальба. Разно наступають інжектори, поблискуючи бляшаними резервуарами, цокаючи головками, а за ними дрючки, оковані в залізо, пильно забивають дірки, зроблені палями в землі, не дають вуглецеві втікати у повітря. Разно посувається вперед військо, лишаючи за собою голу зграсовану землю. Тільки й чути серед тиші: «цок-цок!.. цок-цок!..»
Від залізних бочок, з яких цівкою ллється паруюча рідина, раз-у-раз бігають з повними бідонами носії, постачають інжекторам набої. Важкий дух вуглецю розходиться в повітрі, здіймається вгору. Незвиклі молдувани, що сидять по горах, придивляючись до труїння, крутять носами та спльовують.
А Тиховичеві байдуже. Він прислухається до музики інжекторів, ловить ухом фальшиві тони.
— Гей! дзвонить інжектор: порожній, мабуть! — гукає він в один бік.
— До краю добивати, до краю! — звертається в другий бік.
Врешті все добре.
«Цок-цок!.. цок-цок!»…
Падають під ногами кілочки, шиють землю палями інжектори, гупають дрючки, скаче ланцюг — і знов виростають лінії кілків, знов земля наїжується кілками, як їжак щетиною.
Здається, що ті робітники з інжекторами, з дрючками самі замінились у часті якоїсь здоровезної машини, що добре пущена, рівно, невпинно та невблаганно посувається вперед, робить визначене діло. Війна йде навсправжки, хоч ворогів не видко. Вони гинуть непомітно для людського ока глибоко під землею, у темряві, гинуть разом з корінням, яке годувало їх своїм соком.
Поляжуть і невинні у тій війні. Поляжуть столітні крислаті горіхи, делікатні жерделі, сіролисті айви: вуглець заб'є їх їдким газом. Там, де недавно ще пишалась на
