«Тітка» Прохіра вскочила в хату Йона Броски — сусіда свого — з таким поспіхом, якого він ніколи не сподівався від цеї поважної особи. З блідого Прохіриного обличчя, з прудких рухів її ситого тіла, од яких великі, обвислі перса помітно тріпотали під тонкою міщанською курточкою, а чорна хустка злітала з голови набік, особливо ж з її голих набряклих ніг, не прикритих, як звичайно, панчохами, Йон доміркувався, що сталось щось незвичайне. Не встиг Йон ззирнутися з своєю Маріццею, зігнутою над вечерею в печі (а він завжди це робив у непевних випадках), як Прохіра скрикнула «валєв!» і задихана, засапана впала на лаву.
— Що таке? — в один голос обізвалися хазяї.
— Валєв!.. — могла тільки видобути з грудей Прохіра.
— Та що з вами, «матуша» Прохіра? — прискочила до неї Маріцца, покинувши свої горшки.
— Відьму бачила! — випустила бомбу «матуша».
Ця звістка зробила сенсацію. Довге обличчя Йонове стало ще довшим, у чорних очах Маріцциних блиснув огник.
— Що? Як? Коли?
Прохіра відсапувалась.
З безперестанними охами, сапанням та умліванням Прохіра розказувала. Вона почала від Адама. Вона з тисячами подробиць оповідала їм те, що вони вже добре знали од неї: описувала їм свою корову, чорну, з білими латками на спині й морді, чисту, з великим, як куфа, ви-