щось влучило її грудкою межи плечі. Параскіца скрикнула та озирнулась. Зза ліс посипались на неї грудки, камінці та порох.
— Шедз бінешар! — спалахнула Параскіца і посварилася рукою.
Дітям немов тільки цього й треба було: з галасом, тюканням та свистом вони повискакували з своїх криївок і обпали Параскіцу. Та спочатку хотіла оборонятися, але коли її стрів град камінців та грудок, побачила, що не дасть собі ради з отарою напасників, і пустилась навтьоки. Люта й налякана, вона бігла, придержуючи відра, щоб вода не хлюпалась, а за нею, мов хорти за звіриною, гналась дітвора та обсипала її грудками й порохом.
— Тю-у… — верещав довгоногий дванадцятилітній Іокаш, син Прохірин, який давав нападові привід… — Бий її, хай не одбирає молока коровам! Стригойка!
— Стригойка!.. Стригойка!.. — хором заверещали діти й обсипали Параскіцу хмарою пилу.
— Стригойка!.. Стригойка!.. Молоко від корів одбирає… Стригойка!..
Параскіца раптом зупинилась. Те слово іскрою пройшло по її тілу. В голові блискавкою промайнув цілий ряд згадок, окремих фактів з останнього часу, незрозумілих досі і разом освітлених одним словом: відьма!
Скажена лють вхопила дівчину за серце, і вона з звірячим риком кинулась на дітей. Передня куфа спала їй на ноги та притовкла їх, а задня, згубивши рівновагу, облила її водою, але Параскіца не звернула на це уваги. Вхопивши коромисло, вона кинулась наздогінці за дітьми, що, налякані тим вибухом лютости, з жахом тікали од своєї офіри з криком: «Валєв! Валєв! Стригойка!»
Параскіца неслась, мов буря. Очі її горіли, перса важко дихали, коси розпустилися. Вона навела такий жах на дітей, що ті не своїм голосом верещали та бігли що було духу. Коли розлючена Параскіца наскочила з розгону на тин і озирнулася, на щастя не було вже жодного напасника: всі встигли втекти перед лихом. Вона вилаялась і, голосно хлипаючи, з плачем побігла додому. Люди ззиралися на неї, коли вона бігла, мокра, заболочена, обсипана пилом і з розплетеними косами. Параскіца ускочила в город і припала, голосячи, лицем до землі. Вона
