— Що таке — теє?.. — визвірилась на нього ображена жінка.
— Ну, що — теє… звісно, без чого відьма не буває… хвіст.
Йон і Маріцца заперечили. Ні, вони не додивлялися, чи є в неї хвіст.
— Ото то й ба!.. А це перше діло: без хвоста відьма не буває, без хвоста відьом ніхто ще не бачив… Треба конче оглядіти її… Коли вони хочуть, він готов зараз зробити їм цю прислугу… Він вже не помилиться, добре обдивиться скрізь…
Але Прохіра запротестувала. Вона гостро глянула на чоловіка, на його червоне, сите обличчя, на якому грав масний усміх. О, вона бачить його наскрізь, всі його думки й бажання, то нехай він сидить, не рипається, в бабське діло не мішається.
Йоч не збентежився одначе поглядом жінчиним: він твердо стояв на свому радикальному способі — оглянути: є хвіст — відьма; нема хвоста — не відьма.
Гадки розділилися. Йон з Прохірою стояли на першому проекті та покладали надію на службу Божу; Маріцца схилялася на Йочів бік. Прохірин проект однак взяв гору. Поклали в неділю повести Параскіцу до церкви: побачити, що з того вийде.
Параскіца випадково дізналася про цю постанову: в «магалі» тільки й розмови було, як поведуть її в неділю до церкви, як вона серед «херувимської» заскиглить, мов пес, і тим виявить мирові своє відьомство.
Дивна річ! Параскіца приняла підслухану новину байдужно, наче вона не її торкалася. В останні часи вона почувала себе такою втомленою, такою апатичною, байдужною до всього, немов вона і світ були два бігуни, які ніколи не стрінуться з собою.
Але їй все однаково. Нема на світі щастя, нема долі, ще за життя могила людині мила…
Неділя мала бути за три дні. Чутка про те, що в неділю в церкву мають привести на спробунок відьму, і що вона там конче об'явиться, зігнала до церкви таку силу народу, що всі цікаві не могли в ній вміститися і товпились на цвинтарі. Дівчата, зодягнені по-святочному, насилу захищали свої накрохмалені спідниці від натиску.
