Весняний вітер стиха віяв над виноградниками й охолоджував зогрітих працею робітників. Вогка земля мліла в гарячому золоті сонячного проміння, вільна від тіней і холодків. Голі дерева немов курились сизозеленим димом; щось, наче мрія про розкішну літню одіж, обгортало їх сповнені соком віти. Скрізь було так багато світла й радости, так виразно відчувався трепетний віддих оновленої молодої землі, повітря було таке п'яне й повне щебетання, що мимохіть бажалось руху, крику, реготу…
Тож на роботі було весело. Ці кілька десятків робітників, що прийшли здалека на чужину заробляти щоденний хліб, немов забули на всі свої турботи під впливом весняної днини і так саме щиро нищили чужу працю, як дбали за власну. Навряд хто з них думав, гупаючи важкою трамбовкою по зрубаному й засипаному землею винограднику, про хазяїна знищеного саду. Що їм той молдуван і та філоксера? То не їх діло, вони заробляють.
Над виноградником стояв гомін. Здебільшого земляки, вони завжди мали теми для розмов. Вони згадували своє село, своїх людей, наче тільки вчора з ними бачились, і часто якийсь рух або одно слово, незрозуміле чужому, викликало цілий рій згадок і невпинний регіт.
Сонце припікало. То той, то другий, гупнувши трамбовкою, підносив білий рукав до засмаленого обличчя й обтирав упріле чоло, розпростовуючи зігнуту спину. Цей хвилевий антракт у роботі був таким природним, таким
