І піде, поллється розмова про поезію, про літературу. Чого, чого не переберемо, кого й чого не скритикуємо?! От простий, невчений чоловік, з доморощеним розумом, а як він міркує! Не один би письменний та друкований позавидував би! Їй-богу!
Сперечаємося, пригадуємо, що де вичитали, часом давно забуте звідкись прилізе на пам'ять, обраховуємо свої погляди, аж поки тітка не гукне, щоб ми йшли чаю пити.
Добра людина моя тітка. Обличчя якесь плоске, без виразу. Згризлива вона — страх. Доволі, щоб не вдалися огірки, згнила фасоля або курка з'їла яйце, щоб вона була вже невтішно згризена.
Розчервоніється вже, впріє, скине з себе верхню одежину й, хвилюючись, бігатиме по хаті, нарікаючи й стогнучи. Любить вона мене, добра вона, то й я її люблю і шаную. Але на вище мізкування — вибачайте.
Що мені найбільше подобається в дядькові — так то той парубоцький, палкий вогонь, котрий так і грає в його сірих очах, котрий так і прискає в розмові. Другий би на його місці тільки й провадив би про житія святих, страшний суд, кінець світа та про свої недуги. А в дядьковім старім тілі сидить молода, свіжа, тепла душа, й через те так легко почуває себе кожний чоловік в товаристві з ним.
Балакаючи напилися чаю, балакаючи повечеряли. Історія, хазяйство, сильниця, зірниця, землепис, політична економія, зоологія, — все те на кону. Зо всього знає дядько потроху, а цікавий на такі речі — страх! З того часу, як він перебрався до Зарванець, на село, почав потроху читати; і так уважно читає, що що де не вичитає, те пам'ятає і двічі, як корова жуйку, пережує.
Тітка давно вже спить, — давно вже півні прокукурікали, а ми вдвох, ходячи по хаті, говоримо, сперечаємося, та так завзято, як ніби від нашої сперечки залежить щастя громадське.
Не думайте, що він мізкує абияк; якби ті великі мислі та одягти в одежу научного слова, то й розумний чоловік прочитає. Що б було, думаю собі, якби його було вчити замолоду, якби йому було дати доступ до таємниць науки, — який би то вийшов пожиточний чоловік з нього!
— Ви ще не спите? — питає, прокинувшись, тітка. —
